Сьогодні:29 October, 2020
гиперопека

Як зробити з дитини соціального інваліда?

«Одягни шапочку, там холодно», «Застебни ґудзик», «Зав’яжи шарфик – застудишся», «З’їж бутерброда, а то помреш з голоду», «Витри соплі, а то любити ніхто не буде», «Подзвони своєму начальнику, бо з роботи звільнять»… Гадаєте, це просто потік свідомості? Навряд чи ви так думаєте. Напевно, ви коли-небудь чули подібні висловлювання на свою адресу від мами, тата, бабусі, дідуся або чули, як схоже казали іншим чи зараз говорите дітям ви. Чи знаєте ви, що така опіка робить із нас соціальних інвалідів?

Соціальний інвалід – хто він?

Почнемо з визначення слова «інвалід» – це людина, у якої можливості особистої життєдіяльності в суспільстві обмежені через фізичні, розумові, сенсорні або психічні відхилення від поняття «норма». Соціальний інвалід – людина, не здатна або яка відчуває великі труднощі в процесі адаптації в суспільстві. Такій людині складно комунікувати з іншими, проявляти себе, свою індивідуальність і таланти (які неодмінно є в кожного), брати на себе відповідальність за власні дії та своє життя, досягати поставлених цілей, долаючи перешкоди.

Хочете знати, як люди стають соціальними інвалідами? Завдяки неосяжній любові своїх дбайливих батьків. Так, так, я не перебільшую і не перекручую. Адже в розумінні багатьох дорослих гіперопіка сприймається як ніжна турбота про свою дитину. «Я ж тобі тільки найкращого бажаю», – кажуть мами і тати. Імовірно, ви таке чули, і напевно не раз. І ось з такого хорошого виростають незрілі, несамостійні та не здатні жити власним життям особистості. Кому від цього добре? Питання риторичне.

Турбота чи контроль?

Багато батьків щиро вважають, що вони не роблять нічого погано, якщо усе вирішують за дитину, не залишаючи їй не те що права вибору, а навіть такої можливості – обирати. Багато захищають малюка від будь-якої роботи, справ – мовляв, ще напрацюється в житті. Часто можна почути: «Я захищаю його від життєвих негараздів» або «Він ще наб’є шишок у своєму житті. Поки я поруч, їх буде менше», «Ось як виросте, тоді нехай живе, як хоче, а поки я буду вирішувати, мені так спокійніше», «Для нього (неї) так буде краще». Загалом виправдань – море.гиперопека

Дитину позбавляють можливості обирати, набувати нового досвіду. І коли така дитина виростає – вона просто вже не може жити так, як хоче, бо, власне, не розуміє, чого хоче, навіть не знає, як це – чогось хотіти і досягати бажаного. Тому такі дорослі дядьки або тітоньки бояться брати на себе відповідальність і робити щось нове, незвичне. Вони бояться труднощів, конфліктів, іноді й самих себе. Пережити невдачу для них майже неможливо (інколи аж до самогубства). Ось вам і соціальний інвалід. Зовні – абсолютно повноцінна, здорова, доросла людина, у якої нескінченні перспективи і можливості. Але всередині – маленька налякана дитина, яка боїться зробити зайвий крок без мами і тата.
Фахівці виділяють два види гіперопіки: потураюча і домінуюча.

Ти геній, бо ти геній!

Потураюча гіперопіка – це коли батьки всіляко демонструють і переконують дитину, що вона апріорі найкраща, найрозумніша, найкрасивіша. Вона за замовчуванням така, але не за фактом (не тому, що проявляє певні якості, робить якісь успіхи, має досягнення). Така опіка формує істероїдний тип особистості, для якої характерні такі риси, як: примхливість, підвищена гучність, нездатність бути тихим і непомітним (коли це необхідно), хвастощі, імпульсивність, гордовитість, алогічність і взагалі труднощі з логічним мисленням і встановленням причинно-наслідкових зв’язків, виняткова сфокусованість на собі і нездатність говорити про інших. Цікаво, що доволі часто такі люди стають клієнтами пластичних хірургів, оскільки сприймають своє тіло немов пластилін, з якого можна ліпити все що заманеться. Ви знаєте таких людей? Напевно, зустрічали, і не раз.семья

Так, картинка начебто не надто весела. Але багато хто думає, що таким людям живеться набагато легше, ніж адекватним, здатним усвідомлювати свої недоліки, розуміючим, що не все їм під силу. Адже куди приємніше думати, що ти геніальний у всьому, завжди чарівний і ідеальний, як Бог. Але, на жаль, що б ви про себе не думали та у що б не вірили, реальність залишається реальністю. Ми всі з недоліками, у кожного є слабкі сторони. І це нормально. Люди з адекватним сприйняттям себе і реальності здатні комунікувати з іншими і досягати поставлених цілей. Істероїдний тип – не здатний. У такої людини, як правило, великі амбіції. Хіба це погано? Звичайно ні, якщо для цього є підстави. А якщо амбіції сформовані на порожньому місці? Розчарування неминуче.

Такі люди не здатні переживати труднощі, які нерідко трапляються в спробі досягти мети. Приходить жорстке розчарування. Адже якими були очікування? Раз – і все вдалося. А тут бац – і труднощі. А з труднощами така людина справлятися не звикла. Адже фактично від народження всі труднощі за неї вирішували батьки, розповідаючи водночас, яка вона чудова.гиперопека

У подібних ситуаціях, людина може впасти в депресію, озлобитися і звинувачувати всіх і вся у своїх невдачах, а може і вчинити самогубство (аж надто жорстке і важке розчарування). Ось вони «чудові плоди» потураючої гіперопіки.

Командувати парадом буду я!

З визначенням домінуючої гіперопіки, гадаю, проблем не виникне. Тут ніби все зрозуміло. Усі рішення за дитину ухвалюють батьки. Вони завжди знають, що для неї краще, що їй хочеться і що потрібно. За такої опіки в малюка дуже багато обмежень: це не роби, те не можна, це тобі не на користь. Який результат?мама ругает ребенка

Насамперед через нестачу самостійності і будь-якого досвіду в дитини не реалізується потреба в повазі і самоповазі. А це одна з найважливіших потреб, завдяки якій особистість остаточно дозріває.

Отже, що ж виходить з такого малюка? Звичайно ж, людина, якій властиві такі характеристики: низька самооцінка, безініціативність, безвідповідальність, уникнення соціуму, життя за принципом «краще не висовуватися», боязкість, страх перед чимось новим, залежність від інших. Такі люди часто стають «цапом-відбувайлом», завжди працюють у підпорядкуванні, віддаючи право ухвалювати рішення іншим. Також може спостерігатися відсутність інтересів у житті, бажання вчитися, пізнавати щось нове, набувати нового досвіду. Як то кажуть, чим тихіше, тим краще. Друзів теж вкрай мало. У деяких випадках відбувається регрес у когнітивній (пізнавальній, розумовій) сфері. А як інакше? Адже за такої опіки дитині не потрібно думати, докладати якихось розумових зусиль – усе вирішують батьки. А у взаєминах з ними головне – слухняність і прихильність.

Замість висновку

Багато з нас – вже дорослих – продовжують відчувати батьківську гіперопіку. Вам може бути 40 років, а мама, як і раніше, розповідатиме вам про те, що треба одягнути і як наколювати виделкою огірочки. У багатьох це викликає бунт, опір і бажання таки довести батькам, що ви – самостійна і доросла особистість. Це, до речі, одна з поширених причин серйозних конфліктів між батьками і дорослими дітьми. І з цим треба щось робити.
Ну а тим, хто планує стати батьками, потрібно пам’ятати – головне завдання тата і мами – ні, не опікати, а навчити дитину бути самостійною. Навчити її обходитися без батьків! І якщо ви впораєтеся з цим завданням – значить, своє призначення як тато і мама ви виконали!


Гарна стаття, чи не так? Поділіться з друзями!

Facebook