дитячий психолог

неДИТЯЧІ розмови

Відчуття розгубленості, безпорадності, відчаю, страху, найсильнішої напруги – це саме той «коктейль» емоцій, який переживає багато українців, опинившись не просто в незвичних чи важких для себе умовах, а ще й у вкрай небезпечних. До цього ще можна додати хвилювання й тривогу за власних дітей, їхнє здоров’я, життя, навчання. Так, нам – дорослим – не солодко. Але ми принаймні можемо усвідомлювати те, що з нами відбувається, і знаходити способи як вгамувати власні почуття або знайти нові можливості для заспокоєння. А ось діти це не дуже вміють, тому багато хто з них мовчить або виплескує все, що всередині, іншим шляхом. Інколи незрозумілим для батьків. Що відбувається з дітьми і як їм допомогти пройти ці «темні часи»? Про це наша стаття.

Гра у війну та її правила

Якщо повернутися в минуле, років так на 30, то можна згадати, що майже всі діти грали у війну. Долучалися до цього, як нам тоді здавалося, цікавого процесу як хлопці, так і дівчатка. Навіть якщо під рукою не було іграшкової зброї, діти робили її з палок або ще чогось, і ганяли один одного дворами.

Ловили один одного, брали в полон та наприкінці призначали переможця і святкували перемогу. Багато років минуло і ця гра майже втратила сенс. Але…

Після 24 лютого все змінилося. Зараз багато батьків вимушені спостерігати за цими «запальними забавками» власних дітей. Вони також беруть у полон, «убивають» ворогів та перемагають «русню». Загалом, рівень дитячої агресії помітно зріс і малеча або підлітки проявляють її по-різному, інколи руйнуючи те, що попадається під руку, а інколи навіть завдаючи собі шкоди. Що з цим робити? Чи нормально гратися у війну під час справжньої війни? Про це розпитували дитячого психолога Наталію Подоляк.

ЕКСПЕРТ Наталія Подоляк, дитячий психолог

«Одразу хочу сказати, що все це – нормально. Рівень агресії зріс не тільки в дітей, але й у батьків. І це природно – злитися на ворога, відчувати ненависть до людей, які забирають життя, творять страшні речі, насильницькі. Але в дорослих більше можливостей для прояву злості. Наприклад, матірні слова, які багато хто з нас час від часу використовує. Про “русский военный корабль” знають усі. Але дітям зазвичай ми не дозволяємо вживати таких слів і взагалі табуюємо злість, тому адресатом агресії стають або батьки, або інші люди, або сама дитина. А це вже не дуже добре. Тому вкрай важливо навчити дітей злитися, – поясніє Наталія. – Не можна табуювати ці емоції, тому що діти так само зляться, як і дорослі, і мають на це повне право. Бо як вони кажуть самі: “у нас забрали дитинство”. Хтось розлучився із друзями, хтось втратив свій останній дзвоник у школі і випускний, хтось змушений жити в розлуці з батьком, сумувати за бабусею і дідусем. А хтось втратив назавжди близьку людину або зазнав тяжких травм від цієї війни. Тобто в дітей так само дуже багато приводів для гніву і вони мають право на власну агресію.

Отже, якщо враховувати той факт, що в дітей до 8 років основна діяльність – це ігрова, і саме через гру вони вчаться, розвиваються, живуть, проявляють себе, здобувають нові навички, то відповідно, ігри у війну – це нормальне явище. І я можу сказати, що це достатньо безпечне поле для відтворення емоцій і прояву агресії. Але важливо встановити конкретні правила. Наприклад, завдавати комусь фізичного болю недопустимо. Батькам важливо пояснювати дитині: ти можеш гратися, можеш придумувати сюжет гри, можеш голосно говорити, кричати (якщо це передбачає гра і ви про це домовилися), але завдавати комусь болю, бити, кусати, утримувати проти власного бажання ти не можеш. Це важливо для того, щоб діти почувалися в безпеці навіть у такій агресивній грі».

Психолог Наталія Подоляк зазначила, що така гра може стати дуже корисною для батьків, якщо вони за нею поспостерігають. Так можна виявити, на що саме злиться дитина: чи то на ворога, чи вона злиться тому, що втратила якісь важливі для себе речі, або тому що опинилася в незручному середовищі, або була змушена розлучитися з батьком чи з друзями. Гра може стати своєрідною діагностикою. Відповідно, розуміючи, що саме відчуває чи що саме відбувається з дитиною, з’являється можливість їй допомогти або вдало підтримати.

дитина грає

Дуже важливо!

«Гра у війну допомагає побачити, чи травмували ці події психіку дитини, – звертає увагу дитячий психолог Наталія Подоляк. – Бо ця гра і те, як відтворюватиме події травмоване дитя, відрізняється від простої гри у війну. А саме: гра буде циклічною і незавершеною. Наприклад, у звичайній грі завжди є фінал і це – перемога, кінець війни, ворога подолано і всі радіють. У травмованої дитини такого завершення немає. Тобто є циклічність «напали – загинули, знов напали – загинули чи зазнали болю». Комусь із учасників гри буде постійно погано і позитивного завершення в цьому сюжеті не буде. Це свідчить про те, що дитині боляче, всередині розриває, і вона не знає як із цим впоратися.
Тому я кажу батькам: дозволяйте дитині грати, спостерігайте. Ви дізнаєтеся багато цікавого і зможете допомогти».

Мовчання, яке лякає…

Здається, що збільшений рівень агресії як реакція на те, що відбувається – на війну в країні, – це природна реакція. Так, нам може бути важко витримувати дитячу злість, інколи навіть лячно, але ми розуміємо, що в таких складних умовах це є нормальним. Але, на жаль, не всі діти реагують на жахливі обставини саме так. Дехто просто завмирає, заморожується. Мовчить. Не плаче. Не кричить, не відтворює жодних емоцій і здається, нічого не відчуває. Дитина начебто завмерла.

«Якщо у вашої дитини подібний стан, їй можна допомогти двома способами, – розказує Наталія Подоляк. – Коли відбувається “замороження”, людина ніби полишає своє тіло і стоїть осторонь, спостерігаючи за собою. Тому й взаємодіяти, контактувати можна через тіло. Наприклад: контрастний душ або відчутне розтирання рученят та ніжок, або міцне притискання (можна навіть придумати якусь гру). Другий спосіб направлений на взаємодію з емоціями. Є багато різних ігор, які допоможуть у цьому. Наприклад, гра «Дикий лев». Це коли ми стаємо один навпроти одного і починаємо ричати – і щоразу дедалі голосніше – допоки звук починає йти зсередини. Така вправа дає дітям розслаблення і як вторинна реакція – вони починають плакати. І цього не слід боятися. Це суперефект. Бо дитина видає емоції, які закапсулювалися. Вони знаходять вихід і малечі стає легше. Вона повертається сама до себе, повертається до життя».

Пляшка злості або конструктивні прояви агресії

Багато батьків добре розуміють, що злитися, як і проявляти інші почуття, – це нормально і більше того – важливо. Але як можна виплескувати внутрішню напругу, гнів, ненависть тощо, не завдаючи шкоди собі або оточуючим? Ось що радить фахівець:

«Важливо, – наголошує Наталія Подоляк, – не табуювати злість, агресію. Оці фрази “Хороші люди не зляться”, “На дорослого злитися не можна”, “Злість – це погано”, “Емоції треба приховувати” тощо. А насправді, гніватися можна. Якщо дитина злиться на батьків, то навчіть її, наприклад, йти до своєї кімнати і, залишившись на самоті, казати на батьків усе що завгодно. Пам’ятаю як у дитинстві сама таке робила і мені ставало набагато легше. Тобто важливо дати дитині дозвіл, сказати, що злість – це нормально і про неї можна говорити, проявляти. І це не означає, що дитина погана або не любить батьків.

Можу запропонувати ще таку вправу: завести на кожного члена родини по величезній пляшці-бутлю (з-під води на 5 літрів, наприклад). Підписати кожен бутель ім’ям своїх близьких. І ось коли підступає злість на когось, можна брати цю баклажку і в неї говорити все що заманеться, все що відчуваєш – тобто виплескувати в неї все, що всередині. Таким чином ніхто нікого не ображає, але гнів має вихід назовні. До речі, в цьому бутлі злість має обмеження, що також важливо.

дитина кричить

Дитина або дорослий може “завести” таких пляшок стільки, скільки хоче, на будь-яку кількість людей. Хочу звернути увагу, що важливо дозволити проявляти злість, але не дозволяти ображати себе. Тому коли відчуття потужні, краще відійти на відстань від людини, з якою пов’язані ці почуття, бо є дуже велика спокуса вдарити того, на кого сердишся. Тобто батьки можуть запропонувати дитині зайти до кімнати чи десь усамітнитися.

Також можна з дітьми малювати злість. Пропонувати “намалюй, що ти зараз відчуваєш” і дати простір для прояву і свободу. Буває таке, що діти навіть рвуть листок, малюючи олівцями – тобто з такою силою вони вимальовують те, що всередині. І це також нормально. Можна ліпити злість із пластиліну або глини. Подивитися фільм або мультфільм про злість і поговорити про це».

дитячі малюнки

Життя в умовах тривалого стресу

Уже багато місяців ми живемо в нових реаліях – в умовах тривалого відчуття небезпеки, страху, напруги. Тобто в умовах тривалого стресу. І це, на жаль, має свої наслідки, бо хронічний стрес не найліпшим чином впливає на людину. Що може відбуватися з дитиною?

«Ваш син або дочка можуть стати відстороненими, замкнутися в собі, втратити цікавість до реального життя, припинити займатися тими справами, які їм подобалися раніше, – розповідає Наталія Подоляк. – Може порушитися сон або постійно снитися якесь жахіття. У когось із дітей спостерігається сепараційна тривога – це коли дитина боїться залишитися без батьків, намагається постійно бути поруч, бути з ними в контакті, не відходити від них. Також можуть з’явитися фізичні прояви впливу тривалого стресу. Наприклад: енурез, нервовий тік, хвилі плачу (коли дитина плаче і наче не може пояснити, чому саме вона плаче). Дитина стає геть нестабільною емоційно. Так, вона може переключатися на гру, на якісь заняття, але потім знов впадає у стан відсторонення, замкнутості.

Ірпінь

До речі, хочу сказати, що працюючи з різними дітьми, я спостерігаю, що в тих, хто перебуває за кордоном і навіть поїхав на початку війни, стан набагато гірший, ніж у дітей, які залишилися в Україні і змушені чути сигнали тривоги, перебувати в бомбосховищах, підвалах тощо. Це такий дивний феномен. Але недаремно кажуть, що рідні стіни лікують. І я спостерігаю, що коли дитина перебуває на своєму місті, у своєму домі, зі своєю родиною і сім’я не розірвана (тобто поруч мама і тато), має свої іграшки поруч, бачить свій знайомий двір, п’є молоко зі своєї улюбленої чашки – малеча (або підліток) почувається краще. А от дітки, які зараз за кордоном і виїжджали з рідного міста і країни під час масових бомбардувань, у яких удома залишилися татусі, бабусі-дідусі, відчувають сильнішу і постійну тривогу. Вони цікавляться новинами, читають їх самі або розпитують у дорослих. Перебувають у постійній напрузі. Їхній стан значно складніший.

діти з України

Чим можна пояснити цей феномен? Мені здається тим, що в кожному з нас живе така собі ілюзія контролю – коли я перебуваю всередині ситуації, я можу щось вдіяти (контролювати). І це дає певний спокій. Діти, які виїхали за кордон, не мають можливості спиратися на цю ілюзію. Тому в них рівень тривоги може бути набагато вищий, а їхній емоційний стан – значно гірший, ніж у дітей, які живуть в умовах реальної війни. До цього додайте необхідність адаптуватися до зовсім інших нових реалій життя – невідома країна, нова мова, нове геть усе, проблеми з комунікацією, втрата друзів, улюблених однокласників та вчительки тощо.

Яким же чином можна допомогти дітям?

  • По-перше, зніміть навантаження і вимоги до навчання. Я знаю, що багато школярів змушені зараз навчатися у двох школах – європейській та українській. І я навіть розумію логіку і міркування батьків, їхні страхи та хвилювання. Але! Ви тільки уявіть, яке емоційне та інтелектуальне навантаження має дитина! Вона живе в постійній тривозі, має знайти сили для адаптації, повинна вчити нову мову, пристосовуватися до нових людей, нових правил, здобувати нові знайомства та ще й вчитися у двох школах! Тільки уявіть це! І тут у мене питання до батьків. Навіщо? Так чи інакше ніхто не вижене дитину зі школи, не змусить двічі вчитися в одному класі. Держава обов’язково щось запропонує для дітей, які повернуться в рідну країну після перемоги. Тому я би розвантажила власну дитину і прибрала одну школу.
  • Як ще підтримати дитину? Проводити з нею час. Причому якісно, застосовуючи всі канали сприйняття світу: аудіальний, візуальний, тактильний, нюховий, смаковий. Я пропоную навіть завести щоденник радості, або щоденник прекрасного, куди ви можете записувати разом із дитиною, що хорошого, радісного, смачного, мелодійного, приємного на дотик було в цьому дні. Тобто фіксувати різні приємні речі, і це також даватиме сили і надихатиме.

дитина грається

  • Також дуже важливо не давати дітям пустих обіцянок. Наприклад, якщо батьки вирішили залишатися в новій країні, не треба підгодовувати ілюзію повернення. Скажіть краще як є – чітко і конкретно: “ми не повернемося”. Тоді дитина матиме час на горювання, а потім прийняття нової реальності. Не треба залишати малечу чи підлітка в стані очікування, бо таким дітям важче! Вони не можуть налаштуватися на адаптацію, не бачать у цьому сенсу, бо чекають на повернення. Так ви не допомагаєте, а ускладнюєте процес горювання і прийняття. Якщо батьки прийняли рішення залишатися, то є сенс сказати про це і направити свої внутрішні резерви на адаптацію.
  • Якщо дитина залишається в Україні і живе в умовах війни, вона також має можливості отримувати підтримку. Зазвичай дітки тут мають друзів поряд, також у доступі багато різних фахівців, проводяться групи підтримки як для малечі, так і для батьків, різні тренінги. От зараз, наприклад, мені замовили створити короткотривалий тренінг для дітей, який проводитимуть педагоги під час перебування у бомбосховищі. У цьому тренінгу будуть передбачені різні техніки, вправи, психологічні ігри. І це також підтримка. Дуже багато корисного створюється і проводиться для дітей в Україні.
  • І, безумовно, важлива батьківська підтримка! І я знову хочу попросити батьків не зосереджуватися на оцінках. Я не пропоную зовсім ігнорувати навчання чи нічого не робити. Дуже важливо, щоб дитина була залучена до навчального процесу (тобто була присутня на навчанні онлайн або змішаному навчанні, спілкувалася з однокласниками) і все. Цього достатньо. Це максимум, який ми можемо вимагати від дітей під час війни – бути причетним, залучатися до процесу. Який буде результат? Ну, не вимагайте від дітей зараз результату! Бо якщо дорослі собі кажуть: наше головне завдання – вижити фізично і психічно! То чому в дітей ще повинно бути додаткове навантаження? Пошкодуйте своїх рідненьких».

Гарна стаття, чи не так? Поділіться з друзями!

Facebook