почуття провини вижившего

Я винний у тому, що живий

Здається, зовсім нещодавно ми або не чули про «синдром уцілілого», або колись десь читали про нього. Це явище також називали «синдромом Голокосту» або «синдромом концентраційного табору», бо спостерігався він у тих, хто вижив під час жахливої нещадної Другої світової війни в нелюдських умовах таборів з нескінченними катуваннями, виснаженням роботою і голодом. Але після 24 лютого 2022 року все змінилося. І багато хто з нас зіштовхнувся з нестерпним почуття провини за власне збережене життя…

Чому я?

Вважається, що термін «синдром концентраційного табору» вперше застосував нідерландський психотерапевт Едді де Вінд, який вижив у концтаборі Аушвіца. А от занотував і задокументував «синдром провини вцілілого» з його симптомами і проявами німецько-американський психіатр та психоаналітик Вільям Г. Нідерланд у 1960 роках. Ним він позначав внутрішні стани людей, які страждали на почуття провини за те, що вціліли в концтаборі.

Сучасна і більш широка аудиторія дізналася про цей стан завдяки книзі Едіт Егер «Вибір». Особисто я добре пам’ятаю як сильно мене вразило і здивувало почуття провини цієї жінки, яке вона відчувала багато років за те, що вціліла. Тоді, під час Другої світової війни, в концентраційному таборі Аушвіц вона майже померла… В день звільнення концтабору її знайшли ледь-ледь живою на груді мертвих тіл. Вона могла загинути нескінченну кількість разів, могла вмерти на самому початку – в день прибуття в табір – як загинула її мати, могла вмерти від виснаження, голоду, безнадії, її тіло й організм могли просто не витримати місяців реабілітації та лікування або не відновитися. Але всупереч усьому Едіт вижила. Жінка написала в книзі про те, що не розуміла, чому саме вона залишилася живою, і що багато років її мучило почуття провини за вціліле життя. Утім, цей тягар вини носила і її сестра, якій завдяки життєвим обставинам вдалося уникнути табору. Читаючи «Вибір», у мене з’являлося багато запитань: чому вони докоряють собі за те, що вціліли? Чому не радіють і не дякують долі? Хіба вони винні в смерті інших? Хіба їхня смерть допомогла б урятувати життя тих, хто загинув? Усе це здавалося незрозумілим, допоки не почалася повномасштабна війна в нашій Україні.

Сьогодні багато людей відчувають провину за те, що вціліли або зовсім не постраждали від обстрілів ворога, виїхавши в безпечні місця і країни. Разом з провиною приходить багато інших станів, які просто руйнують людину зсередини, позбавляючи її власного життя.

Що з цим робити? На щастя, це питання не риторичне.

Анна Ямненко

ЕКСПЕРТ Анна Ямненко, психологиня

Синдром уцілілого

Отже, «синдром уцілілого» – це форма посттравматичного стресового розладу (ПТСР), за якого постраждалу людину переслідує сильне почуття провини, оскільки вона пережила екстремальну подію, наприклад лихо, епідемію, війну, в той час як інші люди загинули в результаті або під час цієї події. Вирішальним чинником для постановки діагнозу є почуття провини пацієнта через те, що він навмисно чи ненавмисно вижив, поки інші вмирали. На думку психіатра Вільяма Г. Нідерланда, почуття провини є основою синдрому. Людині не вдається придушити або відпустити його багато років, а інколи й усе життя.

«Провина тримає вас дуже міцно, – пише у своїй другій книзі «Дар» психотерапевтка Едіт Егер. – Її коріння в почутті сорому: ви вірите, що недостойні; думаєте, що вас не вистачає – не вистачає на все, що ви робите. Почуття провини та сорому можуть бути вкрай виснажливими. Але вони не дають справжньої оцінки тому, хто ми є. Це спосіб мислення, який ми вибираємо і в якому надовго застрягаємо».

посттравматичний розлад

Сьогодні багато українців живуть з провиною в серці за власне життя. За даними різних ЗМІ, від початку повномасштабного вторгнення Росії на територію нашої держави майже 4 млн українців виїхали до сусідніх країн або інших міст України шукати собі захист. І сьогодні багато хто з цих людей страждає від постійного почуття провини і сорому за те, що перебуває в безпеці. Люди докоряють собі за те, що обрали поїхати від війни, захистити дітей чи себе. І це, без перебільшення, впливає не просто на якість життя, а й на стан здоров’я. Бо слідом за провиною йдуть тривога, безсоння, втрата апетиту, напруження, депресія.

«Почуття провини – це не єдине гнітюче відчуття, що супроводжує людину, яка дорікає собі, – розповідає психологиня Анна Ямненко. – Поруч з ним ідуть сором, розчарування, самоприниження, незадоволення собою. Людина вважає, що не зробила того, що повинна була зробити, постійно порівнює себе з іншими і докоряє собі за те, що не відповідає власним очікуванням. Як наслідок, особа, яка страждає на синдром уцілілого, припиняє жити власним життям і робити те, що може, і водночас розуміє, що на життя інших вона також не в змозі впливати».

Також серед ознак синдрому спостерігаються: депресія, апатія, стан тривоги та збудження, невпевненість. Ще один важливий симптом – абстиненція. Це добровільна вольова відмова від чогось, придушення в собі будь-яких потягів протягом певного проміжку часу або усього життя. Зазвичай людина відмовляється від права отримувати задоволення, радіти, робити щось приємне для себе і взагалі жити повним життям.

відчай

Чому формується синдром уцілілого?

Очевидним є те, що формується він на тлі страшних подій (війна, стихійне лихо). Згадуваний вище психіатр Вільям Нідерланд досліджував це явище. У 1950-х роках він співпрацював з Генеральним консульством Федеративної Республіки Німеччини у Нью-Йорку і мав можливість спілкуватися із сотнями людей, які пережили нацистські переслідування та утримання в таборах. Більшість постраждалих були євреями. Нідерланд розглядав історії тих, хто звертався із запитом щодо відшкодування шкоди. Він задокументував конкретні характеристики їхніх реакцій, ввівши термін «синдром уцілілого». У своїй книзі Folgen der Verfolgung: Das Überlebenden-Syndrom – Seelenmord («Наслідки переслідування: синдром уцілілого – душевне вбивство») психіатр також узагальнив причини формування синдрому. Ось вони:

• життя в атмосфері постійної загрози і спочатку незрозумілої, неусвідомленої, а потім дедалі більш близької (майже неминучої) загибелі;

• супутнє фізичне та психічне виснаження людини загалом;

• часта гостра небезпека смерті та страх смерті;

• невизначеність усіх міжособистісних відносин та контактів;

• беззахисне існування в постійному стані повної чи майже повної безправності;

• затоплення ментального Его безперервним тиском громадських та індивідуальних знущань, підозр, наклепів та звинувачень, знову ж таки без можливості вдатися до офіційного правового захисту.

провина уцілілого

У сучасних реаліях синдром уцілілого можна спостерігати не тільки у тих, хто на початку війни поїхав у безпечні міста України або за кордон. Від руйнівного почуття провини страждають і ті, хто, переживши окупацію, залишився живим, навіть якщо всі його близькі також уціліли. Люди катують себе постійними докорами і сумнівами: а чому я вижив, а чи міг я зробити щось у цій ситуації, а чому я так мало зробив?

Чи можливо позбавитися почуття провини?

На те, щоб пробачити себе за власне виживання в «Аушвіц», Едіт Егер знадобилося багато років. У книзі «Дар» вона згадує про те, що постійно жила з болісним відчуттям провини (як і багато інших уцілілих). Навіть після 20 років з моменту визволення з концтабору жінка не могла зрозуміти, чому саме вона та її сестра Магда вижили, а її батьки, бабуся з дідусем (як і 6 млн людей) загинули. Це нелегкий процес, але Едіт Егер змогла звільнитися від почуття провини, а це означає, що зможе кожен, хто цього захоче. Про це вона запевняє у своїх книгах.

родина

Як же зцілитися? Ось що розповідає психологиня Ганна Ямненко: «Зазвичай при синдромі вцілілого людина висуває собі завищені вимоги, втрачаючи зв’язок з реальністю (тобто з тим, що насправді відбувається), і орієнтується саме на те, чого вона не може зробити. І ось, коли людина втрачає відчуття реальності і вимагає від себе дій, на які навіть фізично або психологічно не здатна саме в цей час, то автоматично вона не робить і того, що здатна зробити. Почуття провини за власну бездіяльність виснажує, витягує багато енергії, тому сил на нові дії просто не залишається. Ось вам і замкнене коло».

У такі важкі часи, коли немає сил підтримувати або рятувати інших, важливо врятувати себе! «Вважайте це знаком долі – якщо ресурсу нуль і можливості надати допомогу оточуючим немає і почуття провини вбиває – почніть із себе. Врятуйте себе! Коли я піклуюся про себе, обслуговую власні потреби, вгамовую свої почуття, дбаю про власний фізичний стан, я вже допомагаю і підтримую принаймні одну людину (себе)! Це важливо! Бо це надихає і дарує сили. Поступово з’являється ресурс для того, щоб підтримати ще одну людину (наприклад, власну дитину, матусю, подругу, сусідку, колегу…). Таким чином, поступово коло тих, кому ви зможете допомагати, зросте. Але найважче в цьому процесі і водночас найважливіше – почати піклуватися про себе. Взяти відповідальність за власні почуття, стани, настрій. Дати собі те, чого ви потребуєте. Це може бути і співчуття, і доброта, і хороший сон, смачна їжа, прогулянка – все що завгодно.

де знайти енергію

«Важливо розуміти, що не вирішуючи свої проблеми, не займаючись власним життям, не задовольняючи особисті потреби, ми стаємо проблемою або створюємо проблеми для інших, – пояснює Ганна Ямненко. – Незакінчені справи мають звичку накопичуватися і перетворюватися на величезний тягар. Таким чином внутрішня криза, напруга зростає і потребує дедалі більше нашої енергії. Тому поверніть собі своє життя, змініть фокус уваги з інших на себе. І дійте, не вимагаючи від себе того, що вам у цей час не під силу».

А ось і рекомендації від психотерапевтки Едіт Егер. У свої книгах вона писала:

«Особливо важливо пам’ятати, що ми самі обираємо, за що і як дорікати собі».

«Свобода полягає в тому, щоб вірити в себе таких, які ми є, відчувати себе цілісною особистістю, навіть якщо ми далеко не ідеальні, і не прагнути завжди і в усьому бути досконалими».

А ще в одному з інтерв’ю вона казала:

«Мені здається, що людина може бути настільки вільною, наскільки вона хоче бути вільною».

віднайти свободу

Тож подаруйте собі свободу! І це буде ваша особиста перемога.


Гарна стаття, чи не так? Поділіться з друзями!

Facebook