Незважаючи на біль

Історії хвороби й таланту: Леся Українка, Фріда Кало, Марія Примаченко

Сьогодні – про талановитих і обдарованих жінок, життєвий шлях яких зовсім не був усіяний квітами. Життя, як правило, завжди перевіряє таланти на витривалість і відданість своєму покликанню. А захворювання, особливо хронічне, – це випробування, яке кидає непростий життєвий виклик. І ці жінки не лише змогли його гідно прийняти, але й навчилися жити з хворобою, творити попри хворобу, вплітаючи свою силу, надію і зневіру у власну творчість. Вони творили всупереч усьому, залишивши нам історію натхнення, болю і любові.

Саме про таких жінок буде ця стаття, про те, як іноді химерно історія хвороби переплітається з обдарованістю.

Леся Українка (Лариса Квітка-Косач) ^[1–4]

Ми знаємо дуже хрестоматійний образ Лесі Українки, але сьогодні я пропоную вам поглянути на нього по-іншому, через призму історії хвороби, з якою боролася ця тендітна, але мужня жінка.

Лариса Косач народилася 1871 року в м. Новоград-Волинський у дворянській сім’ї поміщика Петра Косача. Її мати – Ольга Драгоманова-Косач (літературний псевдонім – Олена Пчілка) народила її через невеликий проміжок часу після первістка Михайла, через що була дуже слабкою і не могла годувати Ларису.

Деякі дослідники ^[1] вважають, що з цієї причини дитину годували розведеним коров’ячим молоком, через що і відбулося первинне зараження збудником туберкульозу, бо тварина була хворою на туберкульоз. Чи так це було – невідомо. Дівчинка росла худенькою, хворобливою, але найтрагічніша хвороба, що визначила її життя, ще не давала про себе знати. Лариса була дуже здібною, у 4 роки навчилася читати, у 6 років – шити, грала на фортепіано, разом із братом удома пройшла курс гімназії, мати навчала її європейським мовам, історії, філософії. Свою першу поезію «Надія» написала в 9 років, а з 13 вже публікувалася в журналах.

За найпоширенішою версією, захворювання Лариси почалося в той день, коли вона, 10-річна, пішла подивитися свято Водохреща на річку, промочила ноги і дуже замерзла. Але ми з вами, маючи в арсеналі розуміння про те, як відбувається зараження туберкульозом, розуміємо, що позалегеневий туберкульоз не розпочинається раптово. Під час первинного зараження туберкульозом завжди є первинний туберкульозний комплекс. Це, як правило, невелике вогнище запалення в легенях. Якщо імунітет справляється, то вогнище не розвивається, інкапсулюється та інкрустується кальцинатами. Такі мікрокальцинати можна помітити на рентгенівських знімках деяких здорових людей. Якщо ж імунітет дає збій, захворювання починає поступово прогресувати. Туберкульоз – повільна, але невблаганна інфекція, особливо для часів, коли не існувало антибіотиків. У результаті стресів, недоїдання, переохолодження (як це і сталося з Ларисою Косач) інфекція починає стрімко розвиватися, гематогенним шляхом потрапляє до інших органів і тканин, формуючи позалегеневі форми.

Але тоді про це ніхто не здогадався. Тому коли після переохолодження в Лариси почала дуже сильно боліти права нога, лікар С. Сухачевський після огляду встановлює діагноз ревматизму. Призначене лікування не допомагає, і вже у вересні в дівчинки з’являється припухлість і біль у правій руці, що заважає їй грати на фортепіано. Київський лікар Мерінг ставить діагноз «недокрівна золотуха», і лише влітку 1883 року, через 1,5 року після маніфестації захворювання, простий земський лікар Борткевич у Гадячі вперше ставить діагноз «туберкульоз кісток». Усе подальше життя Лесі (як називали її вдома) пройде в боротьбі з хворобою, яка не тільки залишила відбиток у її творах, де звучать ноти смутку, надії та боротьби («без надії сподіваюся»), але й призвела до астенії та тривалих депресивних епізодів.

Тоді ж, улітку 1883 року, їй уперше прооперували ліву руку. За здоровою рукою Леся сумувала все життя: «Мені здається, що з мене вийшов би далеко кращий музика, ніж поет», – пише в листі до Драгоманова ^[1].

За 4 роки процес поширюється на колінний, а згодом – і на кульшовий суглоб. Декілька операцій, місяці в гіпсі, милиці, постільний режим, потім – грязьові ванни в Одесі та Криму. Іноді запалення ненадовго зменшується, і вона може ходити самостійно. Саме в цей час написано «Contra spem spero».

У грудні 1897 року Леся лікується в професора Сапежка внутрішньосуглобовим уведенням йодоформу. Це дуже болісні процедури, під час яких їй призначають морфін, і які призводять до анкілозу (знерухомлення суглобу), але болі зменшуються, і поетеса може ходити. А 1899 року Лесю оперує в Потсдамі професор Берлінського університету Ернст фон Бергман.

Від самої кількості перелічених операцій і процедур можна впасти в зневіру. А Леся із цим жила, творила і навіть кохала. Багато дослідників звинувачують саме трагічне кохання Лесі Українки до Сергія Мержинського, хворого на відкриту форму туберкульозу легень. Начебто від нього вона захворіла ще й на туберкульоз легень. Насправді, оскільки вона вже була хворою, то не могла захворіти повторно. Це явище зветься «нестерильним імунітетом». Тому, найімовірніше, це було подальше прогресування її власної хвороби.

Леся консультується в лікаря Нотнагеля у Відні. У цей же час вона знайомиться зі своїм майбутнім чоловіком Климентієм Квіткою, який теж хворів на закриту форму туберкульозу легень: «жити хочу, геть думи сумні».

Леся Українка (Лариса Косач-Квітка) в родинному колі. Київ, початок травня 1913 року

Проте жити дедалі важче. У листопаді 1907 року в письменниці вперше діагностовано туберкульоз нирок, у 1908 році в Берліні професор Ізраелі підтверджує туберкульоз обох нирок і сечового міхура і рекомендує лікування кліматом у Єгипті. Але стан здоров’я погіршується, світлі проміжки щораз коротші, але тільки в ці періоди вона має сили творити. Леся лікується на курортах Одеси, Телаві, Кутаїсі, Батумі, знову в Єгипті.

У 1911 році письменниці встановлюють невтішний діагноз ниркової недостатності, стан стрімко погіршується. Саме в цей час, за два роки до смерті, Леся Українка пише твір, що стане вершиною її творчості, – драму-феєрію «Лісова пісня». Померла Леся Українка 1913 року в Сурамі (Грузія).

Але залишилася творчість і сила, що промовляє через вірші і прозу. Сам по собі цей життєвий шлях надто складний для тендітної жінки. Але попри хворобу вона не лише пише прозові та віршовані твори, а й вивчає історію, філософію, пише літературно-критичні статті, перекладає твори європейських авторів, бо володіє французькою, німецькою, італійською, іспанською, англійською, польською, російською та болгарською мовами.

Леся Українка вважала своєю місією слово і, попри випробування, не відступила від неї.

Про Лесю Українку знято багато документальних фільмів («Леся Українка. Місія», 2011; «Наша Леся», 2006 тощо) і один повнометражний ігровий фільм про її життя – «Іду до тебе» (1971 рік, режисер Микола Мащенко).

Фріда Кало ^[5–7]

Художниця, яка згодом дивуватиме сучасників силою своєї особистості та пронизливою відвертістю своїх картин, народилася в сонячній Мексиці, у передмісті Мехіко. Її батько був освіченою людиною, емігрантом із Німеччини, він передав дочці любов до європейської культури та живопису. Мати мала індіанське коріння, і саме від неї Фріда успадкувала любов до мексиканської культури, народних символів та малюнків.

У 6 років Фріда перехворіла на поліомієліт, через що одна нога була коротшою за другу, і дівчинка шкутильгала. Це викликало насмішки однолітків, тому вона намагалася приховати цей недолік і більше дружила з хлопцями.

Ще в дитинстві Фріда брала уроки малювання в батькового друга, гравера Ф. Фернандеса, але ґрунтовно цікавилася також наукою, тому вступила до медичної школи. Але у 18 років, повертаючись зі школи автобусом, дівчина потрапила в аварію. Фріда дістала численні травми та переломи – три переломи хребта, переломи ребер, таза та одинадцять переломів правої ноги. Її буквально збирали по частинах. Якийсь час Фріда була непритомною, а отямившись, раптом вирішила згадати малювання. Три місяці після лікарні вона провела закована в корсет та гіпс.

Батько, який співчував її мистецькому захопленню, спорудив для неї спеціальне ліжко з мольбертом та дзеркалом, щоб вона могла малювати лежачи і бачити себе в дзеркалі. Першою її роботою того періоду був автопортрет.

Сон (Ліжко), 1940

Наслідок тих травм супроводжуватиме Фріду все життя, вона перенесла близько 30 операцій і через травми таза не змогла виносити дитину. Втрата дитини дуже болісно відбилася на душевному стані художниці. Після втрати Фріда пише картини «Лікарня Генрі Форда», «Моє народження» та інші картини з фізіологічними подробицями страждань жінок, які викликали як захоплення та співчуття своєю відвертістю, так і обурення за фізіологічність жіночого болю й оголеність почуттів.

Попри хворобу, Фріда двічі була одруженою, обидва рази – з художником Дієго Ріверою. Їхню пару називали «слоном і голубкою», цей шлюб був сповнений пристрасті, але не надто щасливим. У період розлучення Фріда написала картину «Дві Фріди», де одна з її іпостасей тримає в руках розбите серце.

Постійні загострення захворювання, що супроводжувалися знерухомленням і болем, призвели до частої появи на картинах теми смерті. Зокрема, це можна побачити на картині «Жителі Мехіко», «Дівчинка з маскою смерті», «Сон (Ліжко)».

У період між загостренням Фріда змогла відвідати персональну виставку своїх робіт у Парижі, яку їй організував Андре Бретон, захоплений її творчістю. Її помітили як самостійну і самобутню художницю, яка вже не могла бути просто тінню свого знаменитого чоловіка. Париж Фріді не сподобався. Вона любила Мексику з її соковитими кольорами, колоритними персонажами з народу, дивовижними деревами і квітами. Усе це розквітало і жило своїм життям у її картинах.

Дві Фріди, 1939

У 1950 році (Фріді на той час було 43 роки) в неї відбувається чергове загострення, гангрена і наступна ампутація правої стопи. Згодом – сім операцій на хребті, 9 місяців лікарні. У цей період вона пише автопортрет «Зламана колона». Там художниця зобразила себе оголеною і розколотою навпіл. Тіло, із забитими в нього цвяхами, оповивають тільки бинти. Ця картина буквально зображає фізичний біль, який Кало довелося пережити. Саме цей образ згодом надихнув Жана-Поля Готьє до створення образу героїні у «П’ятому елементі».

З лікарні Фріда Кало виходить прикутою до інвалідного візка. На першу персональну виставку в рідній Мексиці 1953 року Фріду привозять каретою швидкої допомоги, а участь у церемонії вона бере лежачи в спеціальному ліжку.

Через рік Фріди Кало не стало. На її останній картині – власноручно зроблений напис «Хай живе життя!».

Цей непростий життєвий шлях Фріди Кало було екранізовано 2002 року в автобіографічному фільмі «Фріда», де головну роль зіграла Сальма Хаєк.

Марія Примаченко ^[8–10]

Художниця наївного жанру, знана в усьому світі, народилася в поліському селі Болотня 30 грудня 1908 року в сім’ї теслі. Мати Марії була вишивальницею, брала замовлення в селі. Сама Марія також рано навчилася вишивати і теж заробляла цим протягом життя. Бабуся ж художниці була писанкаркою.

У віці 8 чи 9 років дівчинка перехворіла на поліомієліт. До лікаря в сусіднє село поїхали не відразу, бо мати дівчинки саме в цей час народила двійню. Та й хвороби такої, зі слів самої Марії, у селі ніхто не знав, тож діагноз їй встановили ретроспективно.

Відтоді права нога дівчинки перестала рости, зазнала атрофії і деформації, через що ходьба викликала труднощі, і школу довелося кинути в 4-му класі. Марія Примаченко картини свої на звороті підписувала простою говіркою, ігноруючи розділові знаки, що не завадило їй стати однією з найяскравіших художниць світу в наївному жанрі, прожити насичене життя та виховати художню династію Примаченків.

Через хворобу Марія пересувалася за допомогою милиць і все життя носила довгі спідниці, які прикривали ноги. Але сільську роботу ніхто не відміняв. У 17 років, пасучи гусей, Марія знайшла біля річки синю глину. Вона набрала її в пелену, принесла додому і розмалювала нею хату. На ті малюнки приходили дивитися сусіди, а потім почали запрошувати малювати хати і їм. Марія навіть заробила на малюванні порося, яке врятувало сім’ю в голодні роки.

Уперше талант Марії помітила в 1930-х роках минулого століття майстриня-вишивальниця Тетяна Флора. Вона побачила на ринку вишиті рушники Марії та запросила її до експериментальної майстерні при Київському музеї українського мистецтва на території Києво-Печерської лаври. Там Марія закінчила Школу народних майстрів, навчилася ще деяких технік. До столиці вона приїхала на возі та щодня підіймалася на другий поверх до аудиторії на милицях.

Тому під час навчання майстрині зробили першу операцію зі встановлення протезу, і вона змогла ходити з паличкою. За весь період життя Марія Примаченко перенесла дуже багато операцій, не всі з них були вдалими, тому остаточно позбутися милиць вона не змогла.

У той період вона малює картини «Синій лев», «Рябий звір», «Бичок на прогулянці». Причому Марія була правшою, але картини писала обома руками, переважно лівою.

Зелений слон, 1936

Справжнє визнання до Марії Примаченко приходить у віці 27 років завдяки роботі «Звірі з Болотні», яку експонували на Всеукраїнській виставці народного мистецтва, де вона отримала диплом першого ступеня. Згодом була виставка в Москві, де її роботи в числі десятка робіт народних майстрів відібрали до Міжнародної виставки в Парижі.

Казкова птиця – павич, 1936

А потім були Варшава, Монреаль, Софія, Прага, репродукції в газетах та журналах. Її роботами захоплюється Марк Шагал, звірі, подібні до Маріїних, з’являються в його картинах. Зараз картини Марії Примаченко зберігаються не тільки в Україні, але й в Австрії, Канаді, Франції, Польщі, Бельгії, Данії, Швеції і Португалії. Малюнками Марії Примаченко в Японії ілюстрували букварі, і сама Марія ілюструвала свого часу п’ять книжок видавництва «Веселка». В Україні найбільше робіт зберігалося в Іванківському історико-краєзнавчому музеї, що був зруйнований у перший рік війни.

Загроза війни, 1986

Багато творів Марія просто дарувала людям, які їй подобалися, і вони розходилися світом. А гості до неї приходили і приїздили часто. Вона була сільською «залізною леді», знала собі ціну, була свідома свого таланту і вміла себе подати, попри фізичну ваду, що ускладнювала їй життя і пересування. Марія Примаченко дружила з Параджановим, який присилав за нею автомобіль і супроводжував до цирку. Тільки там Марія і бачила живими екзотичних звірів, бо ще за навчання в художній майстерні її відраджували ходити до зоопарку, щоб не зіпсувати оригінальне бачення в творах.

Під час аварії на Чорнобильській АЕС село Марії Болотня потрапило в 30-кілометрову зону, але вона не захотіла виїжджати. Саме тоді вона створила цикл своїх чорнобильських робіт – Чорнобильський бестіарій із хижих тварин. Лесь Танюк, який також дружив із Марією, стверджував, що по її роботах можна передбачати події, що стануться в країні.

Цвіте Україна, 1979

Попри біль, перенесені операції та труднощі з пересуванням, Марія Примаченко прожила яскраве, сповнене творчості та цікавих зустрічей життя, майже не виїжджаючи зі свого села Болотні. Хвороба, зокрема, дала їй ту прямоту та силу духу, за яку її поважали, та оригінальність творчого бачення, якою захоплювалися.

Усі ці історії талановитих жінок вкотре доводять: талант – це не тільки обдарованість. Це ще сила духу та працездатність, яка здатна перебороти будь-які хвороби й життєві негаразди, якщо людина знає, для чого живе, і не опускає рук. І це певний оптимізм і віра в себе, які дають світло і радість навіть у найтемніші моменти і спонукають творити.

---