Відомі й невідомі історії хронічних отруєнь

Хто з нас не любить детективних романів, фільмів з неординарними історіями отруєнь та криміналістичними загадками? Але реальні історії отруєнь, особливо хронічних повільних, не менш цікаві, ніж кінематографічні. Особливо якщо стаються з людьми непересічними й талановитими. А для фармацевтів ще більш цікавим може бути той факт, що більшість із цих випадків було викликано лікарськими препаратами, призначеними для лікування інших захворювань. Багато клінічних історій, що далі будуть розглянуті в цій статті, є типовими класичними ятрогеніями – захворюваннями, які спричинило саме лікування. Адже все може бути і отрутою, і ліками. І справа не лише в дозі, але й у рівні наукових знань, якими озброєний лікар чи фармацевт.

А почнемо ми свою подорож хрестоматійною історією хвороби Вінсента Ван Гога ^{[1; 2]}. Вона найбільш відома, але й тут, виявляється, не все так просто, бо існує щонайменше три вірогідні причини, які могли викликати характерні неврологічні та психічні зміни. Ван Гог, як відомо, дуже полюбляв жовті кольори на своїх полотнах, особливо протягом останніх років життя. Свій будинок, яким він так пишався, художник теж пофарбував у жовтий колір. У листі до улюбленого брата Тео, який дорікав за вживання абсенту, Вінсент писав: «Я справді потребую цього, щоб досягнути найвищої жовтої ноти».

Отже, версія перша – абсент. Вважають, що саме він міг бути причиною ксантохромії, коли світ бачиться в жовтих кольорах. Абсент – міцний алкогольний напій, що виготовляється на основі полину з додаванням анісу, ангеліки та інших трав. Активною речовиною абсенту є похідна полину – туйон, доволі сильний нейротоксин, що, зокрема, розгальмовує нейрональну активність, може викликати судоми та спричиняє у деяких людей ефект «жовтого» зору, в декілька разів посилюючи сприйняття жовтого кольору ^[1].

Як відомо, Вінсента Ван Гога також лікували від епілепсії. Чи була вона викликана споживанням абсенту чи іншими причинами – невідомо. Але в XIX ст. для лікування епілепсії широко використовували наперстянку, активною діючою речовиною якої є дигіталіс – серцевий глікозид, що токсично впливає на фоторецептори сітківки ока, зоровий нерв і – сюрприз – також викликає ксантохромію. У разі перевищення дози дигіталісу людина бачить навколишні предмети в жовтому чи жовто-зеленому кольорі. Тобто версія номер два – дигіталіс.

Але не виключена ще й третя причина, що, зокрема, пояснює зміни психіки і стану здоров’я. Причина, характерна для багатьох художників того періоду, адже фарби були виготовлені на основі свинцевих білил. Вінсент скаржився братові на болі в шлунку, тривогу, безсоння, періодичні марення та перепади настрою. Усі ці симптоми характерні й для плюмбізму – хронічної свинцевої інтоксикації ^[3], а Ван Гог у своїй характерній техніці імпасто надмірно використовував свинцеві пігменти, днями малюючи на пленері, де немає можливості помити руки від фарб.

Саме плюмбізм став причиною смерті іншого художника – Караваджо – 400 років тому. Останки, які, ймовірно, належать художнику, були знайдені в Тоскані і досліджені за допомогою радіовуглецевого та ДНК-аналізу ^[4]. Виявлені кістки мають дуже високий вміст свинцю. За описами своїх сучасників, Караваджо доволі недбало поводився з фарбами і свинцевими білилами.

Правда чи ні, довести це зараз, як і у випадку з Караваджо, неможливо, але припускають, що на хронічну свинцеву інтоксикацію страждав також Мікеланджело, що призвело до появи в нього подагри і поведінкових розладів ^[1]. У випадку з Мікеланджело джерелом свинцю були, ймовірно, не лише фарби, але й посуд. Під час великих робіт, таких як розпис фресок Сікстинської капели, він днями харчувався лише хлібом та вином. Вино тоді зберігали у глечиках, покритих глазур’ю, що містила чималі дози свинцю. Фруктові кислоти вина розчиняли глазур, і свинець потрапляв у вино.

Вино, імовірно, було причиною не лише глухоти Людвіга ван Бетховена, але й діареї та спазмів у животі, що турбували його тривалий час ^[5]. Уже в наш час у лабораторії клініки Мейо було проведено експертизу пасма волосся композитора, збереженого його шанувальником. У різних пасмах волосся містилося від 258 до 380 мкг свинцю, тоді як норма для здорової людини – близько 4 мкг/г. За спогадами сучасників, Бетховен пив не менше пляшки вина на день. Смак вина в той час покращували за допомогою ацетату свинцю, який також називали «свинцевим цукром». Крім того, вино готувалося і зберігалося в ємностях, паяних свинцем, який розчинявся фруктовими кислотами і переходив у вино.

Королева Єлизавета І, перша красуня Англії, на думку її підданих, була відома своєю ідеально білою шкірою, що було дуже модно на той час. Цього ефекту вона досягала за допомогою косметичного засобу, відомого як «Венеційські білила», на основі свинцю та оцту ^[6]. Вона використовувала його, щоб приховати шрами від віспи, якою перехворіла 1562 року. Білила наносилися на шкіру на тиждень; за цей час свинець проникав глибоко в шкіру, викликаючи подразнення і виразки, тому доводилося накладати ще товщий шар білил. Вважають, що саме це призвело до випадіння волосся і когнітивних порушень у королеви.

Але не свинцем єдиним. Важкі метали часто призводять до хронічних отруєнь через здатність накопичуватися в організмі. Одним із таких металів є ртуть. Відомо, що сер Ісаак Ньютон займався не лише фізикою, але й алхімічними дослідженнями близько 30 років, зокрема на батьківщині у Вулдсторпі. Ці заняття він приховував, а праці були опубліковані після його смерті. Під час досліджень Ньютон працював із ртуттю та її парами, що є небезпечним для здоров’я. Хоча він, на відміну від інших алхіміків, шукав не спосіб отримання золота, а саме доказ того, що ртуть входить до складу всіх інших металів. У 1979 році був проведений аналіз волосся Ньютона, який показав великий вміст ртуті та її сполук (миш’яку й сурми) – перевищення допустимих норм у 40 разів, що, ймовірно, і стало причиною загадкового отруєння Ньютона в 1693 році ^[7], коли він пережив нервовий зрив і страждав на безсоння, тремор рук, параною та депресію – так званий «рік безумства» Ньютона ^[8]. Ця клінічна картина характерна для еретизму – хронічної інтоксикації ртуттю та її сполуками.

Чарльз Дарвін більшу частину життя страждав на хворобу, яку лікарі не могли пояснити, хоча протягом життя його лікувало близько 20 фахівців. Його турбували нудота, екзема, сильні головні болі та тремор. Існує близько 40 гіпотез щодо хвороби Дарвіна: наприклад, це могла бути системна непереносимість лактози – цю теорію обґрунтували Е. Кемпбел та С. Метьюз 2004 року – або ж хвороба Шагаса ^[9]. Але є ще одна версія. У вікторіанську епоху засобом від нервових розладів та екземи був «розчин Фаулера», що містив миш’як (1 % розчин арсеніту калію). Дарвін лікувався ним роками, фактично постійно отруюючи себе. Тремор рук та зміни шкіри ідеально вкладаються в клінічну картину еретизму, що не виключає наявності інших захворювань.

Свого часу у XIX ст. лікування ртуттю було дуже популярним: нею лікували не лише сифіліс, але й депресію, меланхолію та нервові хвороби. Відомо, що 16-й президент Сполучених Штатів Авраам Лінкольн певний час лікував меланхолію за допомогою «блакитних таблеток», вміст ртуті в яких у 120 разів перевищував допустиму концентрацію ^[10]. У цей час він страждав на неконтрольовані напади люті, які припинилися після відміни таблеток. До речі, просто цікавий факт: Авраам Лінкольн народився в один день із згаданим вище Чарльзом Дарвіним – 12 лютого 1809 року.

Історія хронічної інтоксикації опіатами налічує, ймовірно, немало імен. Опіум був дуже популярним наркотиком природного походження через свою психостимулюючу дію. Зокрема, можна згадати Гектора Берліоза ^[1], який вживав опіум для лікування нестерпного зубного болю. Згодом композитор створив автобіографічну «Фантастичну симфонію», де головний герой ледве не помирає внаслідок вживання опіатів.

Томас Де Квінсі в «Сповіді англійського споживача опіуму» описує стан людини під дією опіуму, що спускається в глибини власного підсвідомого. Де Квінсі теж почав вживати опіум з лікувальною метою, рятуючись від нападів невралгії трійчастого нерва. Але згодом ефекти опіатів, їхній вплив на психіку та духовний підйом, який він відчував після прийому, навели його на думку приймати опіум для отримання тонких душевних станів та творчого натхнення ^[1]. Опіум вживали й інші письменники, зокрема Джон Кітс («Ода до меланхолії»).

Тут хочеться згадати також випадки, які не є безпосередньо отруєнням, але негативно впливають на стан здоров’я, – такі як хронічний вплив іонізуючого випромінювання. Марія Кюрі тривалий час не усвідомлювала небезпечності свого відкриття. Ніхто ще не усвідомлював – така доля першовідкривачів: перевіряти все своїм життям. Вона носила пробірки з ізотопами (радієм та полонієм) в кишенях халата, тримала в шухлядах столу і навіть використовувала як «нічники», милуючись їхнім світінням, – що в результаті призвело до апластичної анемії. Навіть сьогодні її лабораторні щоденники настільки радіоактивні, що їх можна переглядати лише в захисному костюмі, адже період напіврозпаду радію – близько 1600 років. Її тіло було настільки радіоактивним, що її ховали в обшитій свинцем труні ^[10].

Але крім історії фактичної самопожертви Марії Кюрі є ще одна сумна сторінка в історії людства – так звані «радієві дівчата». Це були працівниці United States Radium Corporation, що працювали на трьох заводах в Оттаві, Оранджі та Вотербері на початку XX ст. Це були молоді дівчата 18–25 років, чия робота полягала в нанесенні радієвої фарби на циферблати і стрілки годинників та маркуванні точних приладів, адже радій світився в темряві. Про небезпеку керівництво заводу знало, але дівчат не повідомило. Більше того, їм рекомендували змочувати пензлик слиною перед нанесенням фарби, аби він був тонший. Вони обідали там само, серед радіоактивного пилу; деякі спеціально наносили радієву фарбу на губи та вії, щоб увечері на танцях мати привабливий вигляд. А потім дівчата почали помирати. Спочатку в них спостерігалися виразковий стоматит та некроз кісток щелепи, згодом – апластична анемія, як у Кюрі, остеопороз, лейкоз або онкологічні захворювання різної локалізації. Тривалий час керівництво заводу намагалося приховати ці факти. Згодом цей прецедент призвів до масових судових позовів та розробки закону про охорону праці.

Маю сподівання, що відомі історії хронічних отруєнь привернуть вашу увагу до проблеми як такої – коли незнання саме по собі виявилося токсичним, – і дозволять поглянути на отруєння з іншої точки зору: адже більшість цих випадків – про добровільні інтоксикації чи ятрогенії, коли люди через незнання вживали отрути самі. Цих випадків могло і не бути. Людство рухається вперед, створюючи все нові хімічні речовини та ліки в тому числі. І фармацевти – перші, хто стоїть на заваді того, щоб ліки не перетворювалися на отрути. Саме ваші знання і ваш професіоналізм є запорукою безпеки лікування та здоров’я ваших клієнтів.

---