Сьогодні:24 October, 2020

Новорiчнi пригоди

Просто Бабуся

Ніну Іванівну в колективі позаочі називали бабусею. Вона не раз навіть чула, як її студенти між собою говорили: «Скільки балів тобі бабуся поставила?» або «Бабуся стільки завдань дала, нікуди сьогодні не піду». Ніна Іванівна була зовсім не старою. Лише 49 років. Тендітна, проте волосся, постійно закручене скромним вузликом ззаду, сіренька в’язана власноруч кофтинка, зовсім не модні капці, окуляри, а за ними – дивовижна лагідність у зеленкуватих очах, видавали турботливу матір трьох дітей і дбайливу бабусю п’ятьох онучат. Коли хтось із цього численного сімейства, що включало невісток і зятя, телефонував їй, жінка завжди жартівливо відповідала «бабуся слухає». Вона й справді прислухалася до всіх і кожного ось уже 15 років, відколи загинув її чоловік. Тільки він міг слухати про те, що хвилювало її – не бабусю, а жінку. Діти, студенти рятували Ніну від самотності, проте сьогодні «бабуся» із сіткою апельсинів укотре поспішала через святковий центр Львова до свого самотнього дому, намагаючись думати не про себе, а лише про них – раптом хтось загляне в гості.

Сніг збивав її зі шляху, тому жінка вирішила відпочити на лавці. Вітрини мерехтіли вогниками, молода пара захоплено цілувалася посеред площі. Ніні здалося, що вона впізнала своїх студентів і почала стежити за ними пильним оком бабусі.

Раптом на другому кінці лавки розсівся чоловік у костюмі Діда Мороза. Він театрально покректав і уперся посохом у покриту льодом бруківку.
– Добрий вечір, панянко!
– Добрий… – зніяковіла Ніна. Яка ж вона панянка уже. – Ще працюєте?
– Граю! Я актор.
– Усі ми актори… – зітхнула Ніна.
– А ви що, теж актриса? Я дивлюся, у вас така красива постава й очі…
– Ні, що ви… – жінка знову зніяковіла. – Я… я просто Бабуся.
– А я, як бачите, Дід… Просто Дідусь. Дозвольте я вас проведу по цій площіковзанці.
Від здивування «бабуся» погодилася. Вони йшли крізь сніжинки до самотнього Ніниного дому, як двійко старих добрих друзів. А коли наступного дня вона отримала запрошення на різдвяну виставу, то дістала свою сукню кольору фуксії, яка цього року на диво була в моді, і із загадковою іскоркою в зелених очах побігла через заледенілу площу, де вона зустріла Дідуся. «Бабуся помолоділа», – здивувалися студенти.
«Мама закохалася!», – зраділи діти.
«Вона – найкраща жінка у світі», – сказав Дідусь.

Сергій перечитував новини в Інтернеті й час від часу мляво поглядав у вікно. Закутані матусі вели вулицями не менш закутаних дітей зі шкіл та садочків, малюки ловили пухнасті сніжинки і не поспішали до теплих осель. Когось зустрічали із санками татусі, і щасливчики вимагали покатати їх на гірці, яка, незважаючи на темряву, була гучною та веселою. Дружина з дітьми теж мала б уже повернутися додому. Проте, певно, десь затрималася в торгових центрах, що сяяли святковими вогнями. Сергій усміхнувся, пригадавши, як колись п’ятирічна Катруся в магазині не могла відійти від промоутера в костюмі Санти, а їм із дружиною, аби врятувати бідолашного від керівництва, довелося розповісти малій усю сувору правду життя, а потім замолювати провину морозивом та новорічними ласощами. Давно то було, років шість тому. А ще два роки перед тим вони з дружиною познайомилися. Вона, струнка випускниця медичного факультету, була волонтером на святі в дитячій поліклініці, а він, амбітний молодий керівник одного з відділів кондитерської фабрики, умовив шефа стати добрим спонсором і пригостити малюків ласощами.
Запропонував би підвезти юну добродійку, проте службове авто поїхало, і Сергій, потихеньку втікши від її очей, знову зустрівся з нею на… яскраво освітленій тролейбусній зупинці. Вони разом їхали в старому тролейбусі та розмовляли, розмовляли, розмовляли… Потім у нічному засніженому парку ділилися мріями, планами на Новий рік і зрозуміли, що вони в ньому будуть разом. Відтоді Сергій, який хотів справити на дівчину враження успішного молодого керівника з власним авто, не надто любить тролейбуси. Однак любить Її. Чи любив? Надто багато часу спливло. Завжди усміхнена, доглянута самостійна Ірина стала дорослою жінкою, яка встигала все і всюди: народила дітей, відкрила власний косметологічний кабінет, давши чоловікові можливість діяти. Сергій використав цю можливість і багато чого змінилося в їхньому спільному житті. Вони ніколи не їздили на тролейбусі, бо мали свої авто, не гуляли засніженим парком, бо мали різні робочі графіки, і майже не розмовляли. Просто ділилися робочими планами, особливостями ведення бізнесу, новинами, але не мріями. Чому? Сергій не встиг додумати, бо телефонувала Іра…
– Доброго вечора, власниця цього телефону потрапила в аварію. З дітьми все гаразд, а жінка отримала травми. Вона у відділені швидкої допомоги № 4. Ви чоловік?
– Так, зараз буду. …Через два дні Іру перевели до реанімації. Сергій закинув усі свої справи на роботі, але, як не дивно, світ не розвалився. Темними зимовими вечорами він забирав із садочка п’ятирічного Дениска, а кожного ранку поспішав до своєї Ірини і розмовляв, розмовляв і розмовляв з нею. Наближався Новий рік. Сергій заїхав на свою фірму і вперше за ці роки, уже як директор, дав наказ підготувати подарунки для маленьких пацієнтів педіатричного відділення лікарні. Поки волонтери роздавали малечі подарунки, чоловік тримав за руку дружину, розповідав про сьогоднішній день, про дітей, про свої плани та мрії.
– Я мрію, щоб у Новому році ми були разом. Чорні вії на блідому обличчі Іри заворушилися. Вона розплющила очі й усміхнулася так щиро, як під час їхньої першої зустрічі. Новорічні свята жінка зустрічала вдома, сидячи в інвалідному візку. Проте вже скоро вони із Сергієм гуляли нічним засніженим парком, поверталися додому старим тролейбусом і розмовляли, розмовляли, розмовляли…

Ольга Пахуновська


Гарна стаття, чи не так? Поділіться з друзями!

Facebook