Сьогодні:18 September, 2020
ніч і трамвай

Просто так

Коли вона повернулася додому, підбори не стали причиною повсякденного, але стерпного болю. Щодня, знімаючи їх, вона відчувала полегшення. Особливо тепер, з приходом тепла, коли нарешті змогла носити нові туфлі. Такі класні. Такі незручні.

Краса і біль – одвічний жіночий вибір, на противагу комфорту і простоті, з придбанням яких, на жаль, зникає чарівність з ходи і стегон.

Вона була готова платити за чарівність. Носити вишукані туфлі ціною незручності. А потім, після важкого дня на ногах, заходити до своєї квартири, роззуватися та сідати просто на підлогу в самих колготках. І завмирати, насолоджуючись злегка пульсуючою в п’ятах свободою.

На хвилину, сім або навіть десять. А потім приходила вічність. У тиші. Порожнечі простору. Кімнати. І тільки вранці все знову ставало добре за чашкою міцної кави. Разом із шумом за вікном і стукотами сусідів. З першими променями сонця вона ховала себе. За яскравою тушшю. Тоном помади приховувала свої губи, яким нестерпно хотілося…

Вона знала, чого.

І так постійно. Але тільки не сьогодні.

Вона лежала в теплій ванні і блаженно мріяла. Їй ставало легше. Від кінчиків пальців ніг до самих глибин себе. Так легко і приємно. Вона посміхалася з чистими очима, проводячи рукою по воді. Така швидкоплинна зустріч. Так багато кіл на воді.

Тривалий погляд на зупинці трамвая. Він не відводив очей. Світло-карі, бурштинові, ні, навіть медові. Занадто пильно. Непристойно довго. Вона відвернулася: не її стиль. Знайомства на вулиці, знайомства в трамваї. З тими, хто їздить у цьому самому трамваї. Гаразд, у двадцять це було допустимо. Але йому не менше тридцяти. Тридцяти п’яти? Не її стиль.

Він підійшов, вона приготувалася до банальності. Навіть не збиралася його слухати – просто дочекатися своєї черги, щоб відмовити.

– Доброго дня! Перепрошую, що турбую. Хотів подякувати. Ті таблетки, що ви порадили, дуже допомогли.

Зненацька. І вона посеред вулиці, немов роздягнена. Немов на лобі великими літерами написано, хто вона, де і ким працює. Хто він такий? Вона жодного разу не бачила по той бік аптечного віконця медових очей. Їх складно було б забути. Розгублено перепитала:

– Таблетки?

– Так, від болю в м’язах. Я вам повірив, і не дарма. Дякую, – його погляд був усе таким же нав’язливим. І говорив про щось зовсім інше. Вона розуміла. Інтуїтивно. Поза рівнем свідомості. Там, де вогонь, перша печера, і танці в язиках полум’я. 

– На здоров’я, – посміхнулася на автоматі, все з тією ж формальною дружелюбністю, яка давно приклеїлася до губ. Не втрималася і зауважила на додаток. – Дивно, що ви мене впізнали без халата.

– Дивно було б, якби не впізнав, – м’яко відповів він, і медові зіниці загусли, стали темнішими і яскравішими.

– Чому ж? – немов уві сні, запитала вона.

– Коли ви говорите з людиною, ви її бачите. Зазираєте відразу під шкіру.

– Але я вас не пам’ятаю, – недовірливо заперечила вона.

– Мабуть, я не настільки цікавий, аби пам’ятати, – дещо іронічно посміхнувся він.

Торохтіння жерстяної банки по умивальнику. Вона озирнулася:

– Трамвай … Ви чекали на 20-й?

– Ні, – як і раніше пропалюючи її поглядом, відповів він. І спокійно додав. – Я не їжджу трамваями.

– Занадто гарні для громадського транспорту? – з осудом вигнула вона брову.

– Просто не мій стиль, – знизав плечима він.

«Це що, сон?» – подумала вона.

Навіщо він тут, на трамвайній зупинці? З його палкими поглядами і компліментами її професіоналізму? Таблетки від м’язового болю… Ні, не згадується. Немов шматочок пам’яті стерли гумкою начисто. Або тоді був важкий день? Багато клієнтів, черга, незадоволені бабусі. А тут – він. Зі своїм медовим поглядом, болем у м’язах і нав’язливою глибиною.

Вона не дивилася у вікно, хоча і сіла з того боку, де все ще стояв він. Навмисно не повернула голову, хоча хотілося.

Він знає, де її знайти.

Не можна промовити такі речі, а потім зникнути, розчинитися в натовпі на зупинці. Не можна зацікавити її настільки сильно, внести інтригу в її рутину, наповнити момент очікуванням цвітіння – і навіть не попросити номер телефону. Або це просто вдячний відвідувач?

Не їздить він на трамваях… Чомусь стало прикро. І за себе, і за трамваї. Наче й не вона міркувала чотири хвилини тому про…

Двері закрилися. Дзвін. Рух по колії.

***

Ти сказала, що не пам’ятаєш мене. Так, я бачив у твоєму погляді, що ми чужі. Що в тебе немає навіть проблиску впізнавання. Я хотів сказати про все. Нагадати тобі. Але ти не була готова почути.

Тоді, в п’ятому класі, ми щодня проводили разом. Скаженіли на перервах. Доводили вчителів. Одного разу нас навіть вигнали з класу за погану поведінку. А ти сміялася – ніяк не могла зупинитися. І потім той наряд на шкільній дискотеці… Усі хлопці хотіли танцювати з тобою. Але ти перебирала, у своїй невинності не бачила, що це перші паростки інтересу до тебе, твоєї яскравості, твоєї краси.

Я пам’ятаю, як ти впала зі сходів – якийсь дурень зачепив тебе портфелем. І вдарилася головою. Доволі сильно. Мене там не було, я тільки дізнався, що ти залишилася вдома наступного дня. Я попросив тата відвести мене до тебе. І подарував книгу. Вірші Блока. Щось про прекрасну даму. Під лінієчку розкреслив олівцем лінії, як у зошиті. «Просто так. Доценко Ніні від Шевчука Олега».

Ти взяла книгу з подивом. Ти не знала, навіщо я її приніс. Я хотів сказати, що мені шкода щодо сходів і того, як ти вдарилася. Але просто віддав книжку і пішов.

А потім ти змінила школу. Все змінилося.

Шостий, сьомий, одинадцятий клас… Випускний, університет, дівчата, робота, та сама єдина, весілля, розлучення… Нещодавно мене додали в групу у вайбері. Наш клас збирався разом. Тебе не було. Але про тебе згадували.

І мені раптом нестерпно захотілося побачити, яка ти зараз. В інстаграмі було близько сорока Нін Доценко. Ніни подорожували, показували язика, дітей, літню засмагу, обіймалися зі своїми чоловіками. Ніни веселилися і шили плюшевих ведмежат. А ти ні. Кілька простих фото, сповнених щирості. І білий халат, у якому я знайшов тебе в твоїй аптеці. Я хотів сказати: «Привіт, Нінка! Пам’ятаєш мене? Ми разом навчалися». Але замість цього попросив якісь таблетки – добре хоч не від закрепу, бо ж хіба мало що на думку спаде в такій ситуації. Ти мило обслужила, уважно поставилася до проблеми. Але навіть не глянула на мене. Ні, ти дивилася крізь мене. Здавалося, що втомилася.

Я тоді згадав, як ти розповідала про свого хлопця з майбутнього: «Він має побачити мене відразу. Зазирнути відразу під шкіру. Як у фільмах буває».

На трамвайній зупинці я сказав тобі ті самі слова. Не знаю, чому я сподівався, що ти мене згадаєш. Ти не згадала. Навіть злякалася. Я подумав, що поводжуся як маніяк. Ми були дітьми. Ніхто нікого не зобов’язаний пам’ятати. Час залишити тебе в спокої. Чи ще одна спроба, наостанок?

***

Вибравшись того вечора з ванної, вона витерлася рушником, заварила собі чай з ромашкою і чомусь згадала свою стару школу. Даремно вона тоді перевелася. У тій школі її любили, було багато друзів. На новому місці все стало дуже складно. Так, друзі. Був один хлопчик, Олег… Подивилася у вікно, крізь зірки та туманності. Чому вона зараз подумала про це? Що за дивна ниточка в минуле простяглася між приємним і хвилюючим знайомством та її дитинством?

Не в змозі втриматися, пішла до кімнати. Шкільні альбоми, учні в три ряди в урочистих позах і вчителька – посередині. Олег… Який він був? Здається, русяве волосся. Великий такий хлопчик, навіть злегка товстенький. Але з ним було весело. І ті вірші… Вона ще тоді подумала, так кокетливо по-жіночому: «Просто так він її подарував, ще б пак! Просто так нічого не буває».

Перегорнула альбом. Від фотографій повіяло медом і теплом.

***

Поряд з віконцем провізора ліг оберемок бузку з великими темно-фіолетовими квітами. Вона подивилася на нього. Вона його бачила. Радісно посміхнулася і тихо сказала:

– Ти все ж таки прийшов.

– Я подумав, вам сподобається бузок, – допитливо вдивляючись в її зміни, відповів він.

– Звісно, ти так подумав. Я з дитинства обожнюю бузок. Ти мені дарував на День народження, пам’ятаєш? – докірливо похитала головою вона.

– Впізнала нарешті? – засміявся він.

– Так, великий конспіратор! – утихомирено підтвердила вона.

– От і добре, – він почекав кілька хвилин і обережно запитав. – А ти сьогодні ввечері…

– Так, я … Так … – вона занадто поспішила з відповіддю. І прикусила губу, незадоволена своїм поспіхом.

– Я заїду за тобою, Ніно, – м’яко відгукнувся він.

– На трамваї? – не втрималася від шпильки вона.

– Побачимо.

Ніна не втрималася і покликала його:

– Олегу, стій, – уважно заглянула всередину. Просто крізь шкіру. – Виходить, ти мене шукав? Але для чого?

Він посміхнувся звідкись із дитинства і легко знизав плечима:

– Просто так.

 


Гарна стаття, чи не так? Поділіться з друзями!

Facebook