Оптика генія: як хвороби створювали мистецтво

Творчість завжди була полем свободи, польоту думки та пошуку нових сенсів. Нові сенси створювали цілі напрями мистецтва та змінювали культурну картину всього світу. І найчастіше ці нові сенси народжувалися з нового бачення, з того, яким чином художник чи композитор по-новому сприймає світ та відтворює це у своїх шедеврах. Мистецтво – це часто спроба людини перекласти свій унікальний, іноді травматичний та хворобливий досвід на мову, зрозумілу іншим. Мета цієї статті – познайомити читачів із впливом зміненого сприйняття на творчість, коли хвороба несподівано стає талановитим співавтором.

Сприйняття – це психічний процес цілісного відображення предметів, явищ та подій, що виникає внаслідок відчуттів ^[1]. Тоді як відчуття виникає від впливу фізичних подразників на органи чуття, сприйняття включає в себе ще й інтерпретацію відчуттів, надання їм певного значення. Процес сприйняття – явище комплексне, унікальне для кожної людини та водночас – універсальне для людського виду як такого. Іноді саме порушення сприйняття на рівні відчуттів чи інтерпретацій і створює той унікальний погляд на світ, що змінює мистецтво.

І спочатку мені хотілося б познайомити вас із тим, як саме хвороби зору кардинально змінювали живопис, і навести кілька прикладів того, як офтальмологія безпосередньо вплинула на полотна.

Клод Моне «Сан-Джорджо Маджоре в сутінках», 1908

Один з найцікавіших і найвідоміших художників, Клод Моне ^[2], належить до основоположників імпресіонізму. І не всі знають, що до його творчості та формування стилю чимало доклалася катаракта обох кришталиків, яка почала турбувати Моне в старшому віці. Мазки його робіт стали грубими, а кольори – тьмяними, переважали брудно-бурі, червоно-охристі та коричневі відтінки, зникли характерні для творчості митця прозорі зелені та сині кольори, його знамениті водяні лілії на картинах стали коричневими. У 1923 році, щоб урятувати зір і можливість творити, Моне погодився на операцію з видалення кришталика. Оскільки в нормі ультрафіолетове світло фільтрується кришталиком, після його видалення на лівому оці Моне зміг бачити відтінки, видимі в ультрафіолетовому спектрі, – так зване «бджолине зорове сприйняття». Йому доводилося носити окуляри, що захищали від сонця, проте в картинах з’явилися характерні для його пізнього періоду чисті фіолетові та надзвичайно насичені сині, а також білі тони. Деякі дослідники навіть вважають цей період переходом до абстрактного імпресіонізму – і це є унікальним свідченням того, як хвороба змінює сприйняття і бачення.

Едгар Дега «Блакитні танцівниці», 1897

Не менш цікавою є еволюція творчості художника Едгара Дега ^{[3; 4]}, який теж тяжів до імпресіонізму. У 36 років зір художника почав прогресивно погіршуватися внаслідок, як вважають, спадкової макулодистрофії – дегенерації сітківки, що знищує центральний зір, залишаючи розмитий периферійний. До хвороби Дега малював складні деталізовані портрети, що наближалися до реалізму. Із погіршенням зору він почав використовувати більш грубі мазки та яскравіші фарби, бо лише так міг їх розрізнити. Згодом Дега знайшов себе в пастелі, контури на його картинах стали розмитими, зокрема, як у знаменитих «Блакитних танцівницях». Він дедалі більше покладався на пам’ять і вважав: «Копіювати те, що бачиш, – чудово, але наскільки краще малювати те, що бачить пам’ять» ^[3]. Згодом, коли зір ще більше погіршився, Дега перейшов до скульптури, моделював статуетки балерин та коней з воску, а також зайнявся пейзажною монотипією (один з видів гравюри), що дозволило йому продовжити працювати навіть із поганим зором.

Джорджія О’Кіф з картиною «Серія “Таз”, червоне з жовтим», 1945

Вікова макулярна дегенерація також ускладнювала життя однієї з найвидатніших художниць XX століття – Джорджії О’Кіф ^[4], яка працювала в абстрактному стилі, досліджуючи світ природи. З віком, коли зір суттєво погіршився, художниця почала працювати по пам’яті. Використовуючи периферійний зір, вона створювала абстрактні акварельні пейзажі, схожі на її ранні роботи, а також ліпила скульптури з глини.

П’єр-Огюст Ренуара «Сад художника в Ессуа», 1909

П’єр-Огюст Ренуар ^[5] був короткозорим; із віком додалася також катаракта. На його картинах предмети, що розташовані ближче, намальовано чіткіше, а дальні проступають як невиразне тло. Він бачив світ наче крізь туман чи запітніле скло. Замість того щоб боротися із цим, Ренуар зробив це фішкою свого пізнього імпресіонізму. Його картини мають ту саму туманну вуаль, плавні переходи, де немає чітких ліній, а форми перетікають одна в одну.

Короткозорість була також і в Огюста Родена ^[5]: він намагався створювати малі скульптурні форми, уникаючи великих, усіх деталей яких не міг бачити чітко. Зате його невеликі скульптури були настільки деталізовані, що створювали враження живих. Важку міопію (короткозорість) мав також Поль Сезан ^[5], який категорично відмовився носити окуляри, бо вони «руйнували його бачення світу». Він бачив віддалені предмети як окремі світлові геометричні плями, що підштовхнуло його до ідеї, що все в природі можна звести до простих геометричних фігур – і це зробило Сезана «батьком модернізму».

Шарль Меріон «Насос Нотр-Дам», 1852

Здавалося б, найбільшою перешкодою для творчості художника мав би бути дальтонізм. Дальтонізм, або кольорова сліпота, – спадкова нездатність розрізняти один або декілька кольорів. Дальтоніки бувають дихроматиками – не розрізняють якийсь один колір (червоний – протанопія, зелений – дейтеранопія, фіолетовий – тританопія) – та монохроматами, які бачать увесь світ у відтінках сірого. Але немає нічого неможливого, коли справді хочеш малювати. Найбільш відомим художником-дальтоніком є Шарль Меріон ^[6]. Він почав малювати, ще будучи морським офіцером на корветі «Рейн», під впливом надзвичайної краси островів Океанії. Меріон писав акварельні замальовки, але сам помічав у листі до батька, що не розрізняє кольорів, які добре бачать інші, зокрема червоного і жовтого. Урешті-решт, Меріон знайшов геніальний вихід – він повністю відійшов від кольору і присвятив себе офорту (гравюра на металі). Його чорно-білі замальовки краєвидів та архітектури Парижа дальтонізм зіпсувати не міг.

Наступну частину статті хотілося б присвятити просторово-часовим змінам, коли мозок через хворобу – епілепсію чи мігрень – починає інакше обробляти сигнали від органів відчуттів, коли звичний світ руйнується, хвилини перетворюються на вічність, людські обличчя – на потойбічних істот, а кімната стискається до розмірів сірникової коробки. Для деяких митців цей досвід став джерелом унікальних сюжетів творчості.

Потилично-тім’яна та скронево-потилична кора головного мозку збирає інформацію від очей, м’язів та вестибулярного апарату. Коли її робота порушується, виникає метаморфопсія – викривлення пропорцій тіла та навколишніх предметів, порушення просторового сприйняття. Так виникає рідкісний стан – синдром Тодда, або синдром «Аліси в Країні чудес», – бо людина відчуває себе саме так, як Аліса: реальність стає химерною, а просторово-часові реалії змінюються, виникає відчуття «несправжньої реальності». Найчастіше цей синдром виникає як аура перед нападом мігрені або епілептичним нападом; часом його провокують вірусні інфекції, інтоксикації, пухлини мозку, інсульт, вживання психоделічних препаратів. Дослідники вважають, що в пригодах Аліси в Країні чудес її автор, Льюїс Керрол ^[7], описав власний досвід мігренозної аури. Льюїс Керрол змалку страждав на мігрені, яким передували аури характерного змісту: він бачив своє тіло маленьким або розтягнутим, а світ навколо змінював пропорції до невпізнаваності. Останнім часом неврологи схиляються до думки, що в основі викривлення сприйняття лежать порушення в роботі «нейронів місця» та «нейронів напрямку», що відповідають за положення, розмір та орієнтацію об’єктів у просторі.

Письменник-фантаст Філіп Дік ^[8], автор книг «Чи мріють андроїди про електричних овець?» та «Людина у високому замку», страждав на скроневу епілепсію, мав численні фобії, зловживав психоактивними речовинами, тому важко сказати, яка саме причина призвела до серії потужних галюцинацій, які зруйнували його відчуття та сприйняття часу. Це явище має назву парамнезія (порушення сприйняття часу, коли людина відчуває, що живе одночасно в двох чи кількох паралельних часових площинах) та тахіпсія (суб’єктивне відчуття прискорення часу). Саме ці зміни сприйняття стали основою його пізньої творчості, де центральною є ідея, що реальність пластична, а час можна «перезапустити» або розрізати на шари. Він порушив низку філософських питань. Ці ідеї, до речі, надихнули авторів на створення фільму «Матриця», а Станіслав Лем вважав Філіпа Діка «єдиним справжнім візіонером американської фантастики».

Пабло Пікассо «Жінка, що плаче», 1937

Ще один дуже цікавий і рідкісний комплексний розлад сприйняття – прозопометаморфопсія – стан, коли обличчя людей здаються викривленими, спотвореними або демонічними. За розпізнавання облич та ідентифікацію складних візуальних форм відповідає веретеноподібна звивина головного мозку, тісно пов’язана з верхньою скроневою борозною. Деякі випадки таких станів зафіксовані внаслідок геморагічного інсульту, пухлин чи ураження гіпокампа, але в деяких пацієнтів структурних змін мозку не виявили – натомість у них спостерігалися такі стани, як мігрень, епілепсія чи шизофренія ^[9]. Вважають, що саме на прозопометаморфопсію страждали художники Пабло Пікассо та Френсіс Бекон ^[9].

Френсіс Бекон «Автопортрет», 1971

Це, зокрема, пояснює схильність Пікассо до кубізму. Хоча деякі дослідники вважають, що Пікассо розбивав обличчя на геометрію свідомо, дійшовши до цього напряму інтелектуальним шляхом. А от Френсіс Бекон, схоже, таки був заручником власного мозку. Його слова про те, що обличчя людей змінюються перед його очима, змушують сучасних дослідників підозрювати у нього метаморфопсію.

Не менш цікавим є порушення сприйняття звуку. Чеський композитор Бедржих Сметана ^[10] втратив здатність чути – спочатку на ліве, а через місяць – на праве. Ця глухота, найімовірніше, була наслідком сифілісу – хвороби, яку тоді ще не вміли належно лікувати. Але глухота не завадила йому творити: його найвідоміший твір «Влтава» Бедржих написав, коли вже був повністю глухим. Так само був написаний знаменитий струнний квартет «З мого життя», де в найдраматичніший момент першої частини перша скрипка раптом починає тягнути одну надвисоку ноту мі. Так Сметана задокументував свій знаменитий тінітус – постійний нестерпний свист у вухах перед повною глухотою. Цікаво, що Людвіг ван Бетховен теж написав свою найзнаменитішу симфонію – Симфонію № 9 «Хоральну» – коли вже був повністю глухим.

Як бачимо, творчість – така складна, суперечлива і непередбачувана річ, до якої не можна підходити з усталеними критеріями норми та нормальності. Більше того, як засвідчує історія мистецтва, найвидатніші твори та ідеї створили люди, які в дечому виходили за межі норми – і саме ця «ненормативність» призводила до нових творчих проривів та формування нових мистецьких напрямів. З іншого боку, як ми бачимо, коли людина хоче творити, на заваді їй не можуть стати навіть дефекти органів відчуттів.

Сподіваюся, це була цікава екскурсія у світ медицини та творчості, яка дозволить розширити межі сприйняття творів мистецтва та поглянути на них під іншим, професійним кутом. Коли кожна людина, яку ми зустрічаємо за першим столом, – можливо, не тільки носій захворювання, а й провідник унікальних талантів, про які часом і сама не здогадується. Бо людина – це, радше, не набір норм, а особлива і неповторна особистість, навіть разом зі своїми відхиленнями і хворобами, а іноді й завдяки їм.

---