Стародавній Китай подарував світу шовк і порцеляну, папір і туш для каліграфії, компас та порох. Але все це не варто навіть порівнювати з досягненнями китайської медицини. Ця країна є унікальним прикладом стабільності медичних традицій. Базові постулати китайської медицини витримали випробування часом протягом трьох тисячоліть і, здебільшого, збереглися донині.
Китайська медицина. Декілька фактів з історії
Найдавніша в історії Китаю держава Шан, яка згодом отримала назву Інь сформувалося в середині II тис. до н. е. в долині Хуанхе («Жовтої річки»). В ті ж часи була створена й китайська ієрогліфічна писемність. У подальшому, під час правління династії Чжоу (XI–III ст. до н. е.), на території Китаю існувало безліч держав. У ІІІ ст. до н е. імперія Цінь об’єднала їх знову. Тоді ж, за велінням першого китайського імператора Шихуанді, почалося спорудження Великої китайської стіни. Найвищого розквіту Стародавній Китай – імперія Хань – зазнав у 206 р. до н. е. – 221 р. н. е. У цей період були написані хроніки династії Хань і медичні рукописи, що дійшли до нас.
Найдавніші китайські тексти записувалися на черепахових щитах (панцирах), бамбукових дощечках, бронзовому ритуальному посуді, кам’яних барабанах. Пізніше – на шовку та папері, який був винайдений у Китаї в I ст. до н. е.
Канони китайського лікування
Перша багатотомна історія Стародавнього Китаю «Ши цзи» («Історичні записки») була складена в І ст. до н. е. видатним китайським вченим Сима Цянем (145–86 рр. до н. е.). У ній широко використані матеріали хронік династії Хань, в яких повідомляється про успішне застосування методу «чжень-ци» і пульсової діагностики.
Найдавніший з медичних текстів Стародавнього Китаю, що дійшли до нас, це трактат “Хуан-ді Ней цзін” (“Канон лікування Жовтого Предка”), який скорочено називають “Ней цзін” (“Канон лікування”). Складений він у III ст. до н. е. в формі діалогу між лікарем та легендарним предком китайського народу – Хуан-ді, якому традиція приписує авторство цього трактату. Однак, на думку дослідників, “Ней цзін” є результатом колективної праці багатьох авторів з різних епох. Трактат складається з 18 книг. Дев’ять перших («Су вень») присвячені будові та життєдіяльності організму, розпізнаванню та лікуванню хвороб. У дев’яти наступних томах («Лін шу») описаний давній метод чжень-цзю.
Традиційна китайська медицина
Знання про будову людського тіла китайські лікарі набули ще в глибокій давнині, задовго до заборони на розтин тіл померлих (близько II ст. до н. е.), яка була пов’язана із запровадженням конфуціанства як офіційної релігії. Дивно, але ці знання їм вдалося не тільки зберегти, а й примножити, про що свідчать анатомічні таблиці більш пізнього періоду (VI-VII ст.).
Уявлення про хвороби та їхнє лікування в Стародавньому Китаї мали натурфілософську основу. Здоров’я вважали результатом рівноваги сил Інь і Янь та п’ятьох стихій У-син, а хворобу – як порушення їхньої правильної взаємодії. Різні співвідношення порушень поєднувалися в кілька синдромів, які поділялися на дві групи: синдром надлишку – Янь та синдром нестачі – Інь. Різноманітність захворювань пояснювалась широтою взаємодії організму з навколишнім світом і природою; особливостями самого організму (в трактаті «Ней цзин» описано п’ять темпераментів; за часом це збігається з періодом формування аналогічних уявлень у Стародавній Греції), тривалим перебуванням в одному з емоційних станів (гнів, радість, сум, роздуми, смуток, тривога та страх), а також іншими природними причинами.
Мистецтво діагностики в Стародавньому Китаї включало: огляд шкіри, очей, слизових оболонок та язика; визначення загального стану та настрою хворого; вивчення звуків, що виникають у тілі людини, її запахів; докладне опитування хворого; дослідження пульсу; тиск на активні точки. Ця методика була введена у XI ст. до н. е. легендарним лікарем Цінь Юе-Женем, більш відомим під псевдонімом Вянь Цюе («Маленька сорока»). Історичні хроніки династії Хань розповідають про дивовижні зцілення, які здійснювали Вянь Цюе та його учні, майстерно застосовуючи акупунктуру та припікання, масаж та місцеві лікарські засоби.
Одним із найбільших досягнень філософської думки Стародавнього Китаю є уявлення про круговий рух крові, викладене в найдавнішому медичному трактаті Китаю – «Іей цзін»: «Судини сполучаються між собою по колу. Воно не має ані початку, ані кінця. Кров безперервно циркулює по судинах <…> а серце господарює над кров’ю». Пульс – це внутрішня сутність ста частин тіла, найтонший прояв внутрішнього духу».
Лікарі Стародавнього Китаю дійшли цих висновків емпіричним шляхом (у Європі науково обґрунтована теорія кровообігу була сформульована лише в 1628 р. У. Гарвеєм). Обстежуючи хворого, вони вивчали пульс щонайменше ніж у дев’яти точках і розрізняли до 28 видів пульсу.
Читайте також:Стародавній метод пульсової діагностики вдосконалювався багатьма поколіннями китайських лікарів і згодом перетворився на вчення про пульс. Найбільш детально воно викладене в праці відомого китайського лікаря ІІІ ст. н. е. Ван Шухе – “Мо цзін” (“Трактат про пульс”).
Канон акупунктури
Характерною особливістю традиційної китайської медицини є чжень-цзю терапія (від кит. «ажень» – голковколювання, лат. – acupunctura; кит. «цзю» – припікання). Емпіричне коріння цього методу сягає глибокої давнини, коли було помічено, що уколи, порізи або поранення в певних точках тіла призводять до зцілення деяких недуг. Наприклад, тиск на центральну ямку верхньої губи дозволяє вивести хворого зі стану непритомності, а введення голок біля основи першого і другого пальців з тильного боку кисті руки лікує безсоння. Грунтуючись на тривалих спостереженнях, філософи та лікарі дійшли висновку про існування «життєвих точок», подразнення яких сприяє регулюванню життєвих процесів. Вони вважали, що через отвори в «точках» відновлюється порушена рівновага Інь – Янь: Янь виходить з тіла хворого у разі його надлишку або входить у тіло у разі його нестачі, внаслідок чого хвороба зникає.
Перший докладний опис теорії та практики цього методу наведено у трактаті «Ней цзін», а саме – у другій його частині «Лін шу» (її ще називають «Канон акупунктури»), де описані «життєві точки», канали, вздовж яких вони розташовані , колатералі, голки та методи їх введення, показання та протипоказання до акупунктури та припікання.
У ІІІ ст. н. е. лікар Хуанфу Мі систематично узагальнив досягнення в області чжень-цзю за попередні 4–5 століть і створив велику компілятивну працю «Чжень цзю цзя і цзин» («Класичний канон з голкотерапії та припікання», 265 р.), яка залишалася головним джерелом в цій галузі до XI ст. і була відома за межами Китаю, починаючи з V ст.
Перші голки для акупунктури були кам’яними, зазвичай із кремнію чи яшми. Вони мали найтонший отвір (подібно до голки шприца), яким, як вважали, рухається сила Янь. Згодом голки стали виготовляти також із кістки, бамбука та металів. З розвитком цього методу намітилася спеціалізація голок та її розподіл за видами. У «Ней цзін» описано 28 різновидів голок, що говорить про поширення методу акупунктури в давнину. Він використовувався для лікування та попередження хвороб, для знеболення під час операцій, а також у поєднанні з масажем і методом припікання – тепловим впливом на «життєві точки» за допомогою запалених сигарет, начинених сухим листям лікарських рослин.
Найчастіше з цією метою використовувалася мокса (полин). Вважалося, що ефективність мокси зростає з роками зберігання. Так, для лікування припіканням хвороби, яка виникла сім років тому, рекомендувалали моксу, зібрана три роки тому.
У стародавньому Китаї існувало кілька методів припікання. Пряме припікання проводилося при безпосередній близькості сигарети, що горіла, до тіла. При методі непрямого припікання сигарета була на певній відстані від точки впливу, а між сигаретою та тілом розміщували лікарські речовини. Припікання теплими голками – це поєднання припікань та голкотерапії: сигарета закручувалась навколо голки і запалювалася, коли голка знаходилася в тканинах – таким чином досягали комбінованого ефекту (дія голки та тліючої лікарської рослини).
Раніше ми писали, чим здивують аптеки Пакистану.
Автор: Марія Белик
Читайте також:
